Гія Канчелі: «Я дуже хочу, щоб ми – і українці, і грузини – звільнилися від опіки старшого брата»

Матеріал з Вікіновин — вільних новин.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

15 травня 2015

Гія Канчелі

У національній філармонії України відбувся концерт музики видатного грузинського композитора — Гії Канчелі, який цього року святкуватиме свій 80-річний ювілей. Концерт організований з ініціативи Національного порталу академічної музики «Music-review Ukraine» за сприяння Міністерства культури України та підтримки Посольств Бельгії, Грузії та Латвії в Україні. Нагодами для проведення концерту стали Дні Європи в Україні, а також 30-ліття творчої діяльності Київського квартету саксофоністів.

Симфонічна творчість Гії Канчелі добре відома київським слухачам — раніше у нас виконувались його симфонії, звучав «Стикс» (для альта, хору і симфонічного оркестру). Менш відомою, однак, є камерна творчість, і якщо оркестрова палітра Гії Канчелі стала для нас вже звичною, то камерна — вражає, як подих свіжого повітря.

Композиторський стиль Канчелі добре впізнаваний. Це — прозора й проста фактура; секундові ходи в мелодії, причому часто повторювані — як інтонації подиху або ж інтонації питання; чиста гармонія, переважно мінорна (дисонанси якщо і з'являються, то скоріше за рахунок нашарування ввідних тонів на основну гармонію); дуже повільні темпи; і переважно дуже тиха динаміка, з якої лише інколи виростають контрастні динамічні, але дуже короткотривалі епізоди.

Для камерної музики, де кожен голос чутно, мов через збільшуване скло, її виконання потребує особливої майстерності. Тут неможливо «заховатися» за сусіда, або зіграти музичну фразу якось між іншим. Кришталево прозора фактура, повільний темп і ретельно вивірена гармонія робить буквально кожну ноту твору подією, яку треба пережити від початку до кінця.

Камерний хор «Київ» під орудою Миколи Гобдича, завдяки величезному досвіду, набутому в записах музики класичної епохи — А. Веделя, М. Березовського, С. Дегтяревського, — був просто ідеальним вибором для цієї непростої задачі. Задачі хора в камерних творах Канчелі багатоманітні — це і витримані гармонічні педалі, в яких не можна дозволити собі з'їхати бодай на один цент, це і повторювані секундові інтонації, які мають звучати дуже виразно, але і не перейти межу естетики високого, це і тонке нюансування в межах piano протягом значного проміжку часу. З цими задачами «Київ» впорався блискуче.

В творі «Amao Omi» («Війна — безумство») композитор використовує унікальне поєднання хору, квартету саксофонів і ударних інструментів. Гнучкість, з якою хорове звучання поєднувалося зі звучанням саксофонів була вражаючою. Імовірно для виконавців задача є з непростих — з одного боку вокалістам слід наслідувати інструменталістів, робити свій голос «інструментальним», а з іншого саксофоністам — буквально забути про джазове обличчя свого інструменту. Ударні інструменти, як це і властиво Гії Канчелі, використані лаконічно, але теж яскраво — м'який вібрафон, який дає гармонію, безодньої глибини звук великого барабану і дзвінкі металеві гонг і там-там.

Натомість «Колискова сонця», написана для хору a capella, має іншу унікальність — текст цього твору складається лише з одного слова, проте співається це слово 27 мовами світу, в тому числі й українською — «Сонечко». Сам автор свій задум пояснює так:

«

«Я провів більшу частину мого життя в країні, де Сонце милосердно світить майже постійно. Але сьогодні, мешкаючи в Бельгії, де погода переважно похмура, тим не менш я постійно відчуваю Сонце, навіть якщо його присутність непомітна. Наявність Сонця стверджує життя. Я не здивуюсь, якщо у дитини з'явиться бажання заспівати колискову Сонцю, що заходить. Незалежно від мого поважного віку, і в мене інколи виникає таке дитяче бажання….»

»

Другий відділ був присвячений інструментальній музиці. На сцені — камерний оркестр під орудою Романа Кофмана. Цей відділ відкрили політики — зокрема віце-прем'єр міністр України В'ячеслав Кириленко говорив про те, що якщо раніше Європа була для нас мрією, то тепер ми крок за кроком повертаємося до європейської сім'ї, з якої нас було силоміць викинуто нашими ворогами. Посли натомість вітали європейський вибір нашої країни, а їх майже бездоганна українська мова викликала захоплення залу.

Камерний оркестр представив два різні за характером твори — «Нічні молитви» і «Маленьку Данеліаду». Перший з них — для соло саксофона з оркестром, сольну партію виконав Юрій Василевич.

Якщо «Нічні молитви» можна цілковито віднести до напрямку «серйозної» музики, то «Данеліада» (назва твору походить від імені грузинського режисера Г. Данелія) для камерного оркестру — це скоріше сюїта з музики до кінофільмів, те, що інколи називають «третім напрямком».

Таке зіставлення є дуже цікавим. При тому, що відмінність жанрів, і навіть відмінність призначення накладають свій відбиток на стиль твору, авторський стиль, ті риси, про які ми писали на початку статті — все одно залишаються константою. В тому числі безкомпромісно висока якість музики. «Данеліада» немов дає ключ до розуміння «серйозної» музики — фактично ті ж прозорі гармонії, фактура, і навіть схожа мелодика, лише в легшій формі.

Цікавими є свідчення самого композитора:

«

«Георгій Данелія і Гідон Кремер з’явилися в моєму житті в різний час з інтервалом в три десятиліття. Впевнений, що без них моє життя склалося би інакше. Почавши працювати з Г. Данелією ще в 60-ті, я поступово й інколи болісно осягав ремесло, вдосконалюючись від фільму до фільму в прагненні досягти тієї граничної простоти, про яку мріяв завжди.

І все, чому мене навчило життя (а також Г. Данелія), я почав втілювати в твори, які згодом мені пощастило писати для Г. Кремера протягом останніх десяти років. Ось чому я був дуже радий можливості висловити свою безмежну вдячність двом великим майстрам – Г. Данелії і Г. Кремеру (як ідея, так і назва належать Г. Кремеру), тематичною основою якої є музичні образи з фільмів «Кін-Дза-Дза» і «Сльози крапали». Для мене Маленька Данеліада особливо дорога ще по одній причині: в ній я постарався показати, що в моїй музиці не завжди «крапають сльози», інколи я вмію й посміхатися.»

»

Закінчення концерту було не менш зворушливим — автор піднявся на сцену, подякував усім за увагу і висловив дуже актуальне побажання — «я очень хочу, чтобы мы — и украинцы и грузины — освободились от опеки старшего брата». Останні слова буквально потонули в бурхливих оплесках київської публіки.

Посилання[ред.]