Інкубатор:Синдром відстороненості

Матеріал з Вікіновин — вільних новин.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Синдром відстороненості (Resignation Syndrome, RS), або синдром апатії – сукупність симптомів психічної патології у дітей, які відчувають небезпеку, головним чином пов’язану з відсутністю постійного місця проживання. Випадки поширення такого стану спостерігаються тільки в межах території Швеції. Переважно синдром вражає лише дітей біженців, які мають проблеми з отриманням притулку. Характерними проявами стану апатії є відчуженість від соціуму, відмова ходити, розмовляти і розтуляти рота.

Історичні відомості[ред.]

Перший випадок синдрому був зафіксований на півночі Швеції у 1998 році. Тоді спостерігалося стрімке поширення симптомів серед дітей цього регіону. Особливо вразливими стали багатодітні сім’ї: захворювання однієї дитини спричинялось до захворювання брата або сестри. За 2003 – 2005 роки спостерігали понад 400 таких випадків. Однак наразі не встановлено, чи були пов’язані ці випадки. У Швеції деякий час вважали, що такий патологічний стан є звичайним удаванням дітьми хворобливості або може бути штучно викликаний препаратами, які надають батьки з метою отримання постійного місця проживання. Однак ці гіпотези не підтвердилися.

Групи ураження[ред.]

Основними групами ризику є діти з певним географічних регіонів та етнічних груп, а саме: вихідці з територій колишнього СРСР, Балканського півострову, цигани та єзиди. Зовсім невідомі випадки прояву синдрому в дітей вихідців з Африки. Майже не спостерігається він і в переселенців з Азії. У Швеції психічна патологія може виявлятися серед дітей, котрі давно пристосувались до тамтешнього образу життя та розмовляють шведською мовою.

Поширення[ред.]

У Британії подібні симптоми спостерігались на початку 90-х років. Але вони належали до синдрому тотальної відмови (Pervasive Refusal Syndrome), пацієнтів було дуже мало і з-поміж них зовсім не було шукачів притулку. Схожі випадки траплялись і з полоненими у нацистських таборах під час Другої світової війни. Доктор Карл Саллін, педіатр дитячої лікарні імені Астрід Ліндґрен при Каролінському університеті в Стокгольмі, стверджує, що поза кордонами Швеції синдром відстороненості не зафіксований. Така територіальна замкненість, за однією з версій, спричинена певними соціокультурними цінностями держави. Дослідники підозрюють існування факторів, які санкціонують дозвіл прояву травматичних реакцій. Тобто культивування таких моделей поведінки призводить щораз до нових випадків.

Причини[ред.]

Станом на 2017 рік цей синдром є досі не вивченим та не дослідженим. Ученим не відомі процеси перебігу синдрому апатії , поведінка хворих та її зміни. Лікарі різняться у власних припущеннях щодо причин такого стану. Одна з них – відсутність постійного місця проживання. Право залишитись у Швеції у більшості випадків виводить дитину з патологічного стану. Однак, якщо до минулого року в країні безперешкодно надавали дозвіл на притулок, то з 2016 року умови дещо ускладнилися. За останні три роки держава була вимушена прийняти близько 300 тисяч біженців. Це спонукало уряд до прийняття тимчасового закону з обмеження терміну перебування в країні. Так, згідно з ним візи надають на період трьох років або ж 13 місяців. Це дуже турбує батьків, які створюють атмосферу занепокоєння та небезпеки і передають свої переживання дітям. Дитина як захисну реакцію вмикає механізми відчуження від світу і замикання в собі. Іншою причиною може слугувати отримана в минулому психологічна травма. У зоні ризику діти, які стали свідками сцен побиття, залякування, насильства, особливо, якщо воно було спрямоване проти їхніх батьків. Також це діти, сім’ї яких втікали від переслідувань і досі ховаються. Вихід з критичного стану за таких обставин можливий лише за умови надання дитині відчуття цілковитої безпеки. А дозвіл на постійне місце проживання є одним з аспектів сімейного благополуччя.

Лікування[ред.]

Більшість лікарів схильні стверджувати, що не від них залежить одужання пацієнтів. Синдром відстороненості долають створенням навколо дитини атмосфери надії та безпеки. А це вже відповідальність близьких та рідних. Лікарі ж мають лише підтримувати життєдіяльність пацієнта і спостерігати за його станом. «Усе, що я можу - підтримувати в ній життя. А допомогти їй я нічим не можу, бо не лікарі вирішують, дозволено дитині залишитися у Швеції чи ні", - каже лікар-педіатр Ларс Даґсон. Притулок «Сольсідан» на півдні Швеції, натомість, активно практикує лікування синдрому відстороненості й без отримання дозволу на проживання. Заклад працює з дітьми, як опинилися у складних життєвих обставинах. Спеціалісти «Сольсідан» вважають, що синдром апатії виникає через зневіру дитини у гарантіях захищеності, які надають батьки. Малеча відчуває залежність свого існування від їхньої опіки. Коли ж це відчуття зникає, дитину настигає розгубленість та безвихідь. Саме тому перший захід, до якого вдаються фахівці притулку – відокремлення дітей від батьків. Упродовж усього періоду лікування рідних тримають у курсі про стан дитини. Будь-які розмови щодо міграції в її присутності при цьому забороняються. Працівники закладу поводять себе так, наче вони самі є дітьми: граються, бешкетують, малюють тощо. Вони намагаються пробудити в малих пацієнтів усі органи чуття, тому слухають із ним музику, танцюють, частують солодощами та час від часу водять на кухню, щоб дитина відчувала запахи готування їжі. Контакт з батьками відновлюють лише після того, як дитина зможе самостійно поговорити з ними по телефону. Найдовший період лікування тривав півроку. З-поміж 35 дітей, яких вдалося вилікувати у притулку, лише одна дитина отримала дозвіл на постійне місце проживання до цілковитого одужання. Іншим притулок надали вже після цього.

Джерела[ред.]

Лінда Пресслі. Синдром відстороненості: загадкова хвороба в Швеції