День Гідності та Свободи в Україні

30 листопада 2020: День Гідності та Свободи в Україні
10 листопада 2017: Україна відзначає третю річницю Революції гідності
16 жовтня 2017: Взято під варту активіста Запорізького Майдана Артюшенко Ігора Андрійовича
4 вересня 2017: Ікони Революції знищено, Sociopath обіцяє їх відновити
30 червня 2017: Щоденні концерти на Майдані Незалежності
3 березня 2016: Порошенко просить Кличка виділити землю для Музею Революції гідності
21 лютого 2016: Другі роковини розстрілу Майдану і Третій Майдан?
20 лютого 2015: У Києві вшанували загиблих героїв Небесної сотні

2 листопада 2024: «Я вижив, бо був налаштований»: історія десантника, який рятував побратимів під ворожим вогнем
2 листопада 2024: «Доки я служив у піхоті — я був героєм, а зараз…»: історії бійців, які після поранень служать у ТЦК
14 липня 2024: Помер Блідар Валерій Микитович
15 грудня 2023: Відкрито меморіальну дошку на честь Мар’яна Гаденка
6 вересня 2023: Про увічнення в столиці пам’яті видатних буковинців
31 березня 2023: Нова парадигма безпеки для фінансових установ з урахуванням людського фактору
25 березня 2023: Російсько-українська війна 23 березня 2023 (фоторепортаж)
23 березня 2023: Російсько-українська війна 22 березня 2023 (фоторепортаж)

В 2014 році українці вперше відзначили важливу для себе дату — День гідності та свободи. Вона була приурочена до двох значних подій: Помаранчевої революції (2004 рік) та Революції гідності (2014 рік). В цей день згадують, як саме починалися ті далекі події, що стало поштовхом до них. На Помаранчеву революцію український народ вийшов через фальсифікацію на виборах президента країни. Революція гідності почалася через те, що тодішній глава держави, Віктор Янукович, пішов проти народної волі. Сьогодні ті дні здаються далекими. Але для учасників двох Майданів події все ще залишаються надзвичайно важливими. Чи зникла енергія українців, що вийшли відстоювати свою волю?

Далекі, хоч і нещодавні

Якщо подивитися в календар, то здається, що Революція гідності проходила зовсім недавно. 21 листопада 2013 року український уряд на чолі Миколи Азарова зірвав підписання договору з Європою про інтеграцію країни. Саме це стало поштовхом для людей, щоб вийти на перші мітинги. Серед них переважала молодь. Олександр Світлицький, якому тоді було 23 роки, вийшов на Майдан Незалежності не лише тому, що хотів бачити в своїй державі зміни. Так робила більшість в ті дні.

Як згадує сам Олександр, спочатку йшов «за компанію» з друзями, потім зрозумів, що режим Януковича влаштував щось жахливе. Але такі «виходи» були епізодичними. Все змінилося на початку січня 2014 року. Тоді почав горіти Майдан, а влада вирішила розігнати мітингувальників силою. Цікаво те, що події могли б завершитися зовсім по-іншому сценарію, якби не доленосне рішення четвертого президента 30 листопада. Тоді на Майдані залишилось лише декілька сотень людей, але Янукович вирішив зігнати спецпідрозділ Беркут і оточити мітинг. Розпочався розгін силою.

Беркутівці не розрізняли простих людей, які вийшли відстоювати свої права, фотографів та журналістів. Дісталося усім, хто потрапив тоді під гарячу руку силовиків. Янукович пояснював свої «криваві» дії тим, що потрібно встигнути поставити «йолку» на головній площі країни. Саме в цей момент з’явилися листівки, де людей закликали виходити на Майдан не лише заради «Європейського майбутнього», але й проти режиму Януковича. Розпочалося відкрите протистояння.

Георгій Філімонов, ще один учасник Революції гідності, розповів, що спочатку залишався осторонь, поки люди виходили на мітинги за підтримку євроінтеграції. На той час його ця тема не дуже цікавила. Коли розігнали студентів, у свідомості Георгія щось змінилося, адже він зрозумів, наскільки влада діє беззаконно.

1 грудня, коли сотні людей вийшли на віче проти української влади, Філімонов вже був одним із перших. Новий рік Україна зустріла у протистояннях: четвертий президент просто не хотів чути свій народ. Янукович вирішив ігнорувати думку мільйонів людей. Влада намагалася змалювати протестувальників радикально налаштованими, але на самій площі атмосфера залишалася дружньою. Георгію тоді було 20 років і він чудово пам’ятає, як його позитивно вразили люди на Майдані.

Підтримка один одного відчувалася з перших днів. Філімонов згадує, що було відчуття, наче можна довіритися будь-якій людині, яка стояла на Майдані, щоб відстояти європейське майбутнє України.

В спогадах Георгія особливе місце займає живильна сила, яка йшла від кожного українця на Майдані. Вона літала у повітрі, її можна було майже відчути на дотик. Створювалося відчуття єдності з усіма, адже ви підтримували одну ідею. Люди не зраджували один одного. Георгій приходив сюди після університету, а на Майдані стояли намети, роздавали їжу та гарячі напої усім бажаючим. Було видно, що люди готові стояти до кінця.

Тодішня влада не захотіла врегулювати ситуацію мирним шляхом. Перші силові протистояння між мітингувальниками та беркутівцями розпочалися в середині січня 2014 року. З кожним днем ситуація загострювалася все сильніше.

Перші страшні моменти почалися, коли проти звичайних громадян пустили БТР. Згодом в діло пішла навіть вогнепальна зброя. Загиблих під час Революції гідності громадян назвали Небесною сотнею. Перші ж смерті на Майдані дали людям зрозуміти — дороги назад уже немає і потрібно вистояти перемогу. Олександр Світлицький згадує, що спочатку серйозних настроїв відчутно не було. Багатьох відштовхувала від Майдану політичність деяких гасел (на кшталт, «Юлі — Волю»). Але відразу після перших вбитих готовність протистояти виросла. А відкриті розстріли довершили ситуацію. Як завершилися події чудово пам’ятають усі. Янукович і більшість членів його уряду втекли за кордон (особливо у сусідню Росію). Розпочалися вибори нового президента.

Помаранчеве світло, що поступово згасає

Революція гідності перекрила собою Помаранчеву революцію 2004 року. Але її значущість не потрібно забувати. Тоді люди вийшли на Майдан проти фальсифікації виборів президента.

Мітинги розпочалися 22 листопада, коли Центральна виборча комісія оголосила про перемогу Віктора Януковича за попередніми результатами виборів глави держави.

Серед прихильників кандидата Віктора Ющенка з’явилася інформація про те, що результати виборів були сфальсифіковані, тому люди вийшли на Майдан, аби справедливість було відновлено.

Атмосфери зневаги чи ненависті в ті часи також не було. Усі люди йшли на мітинги, як на свято. Навкруги стояли намети, де мітингувальники за чаркою чогось гарячого розповідали один одному смішні історії. Де-не-де можна було побачити обтягнуті помаранчевими стягами автомобілі, а люди з символікою Ющенка та його портретами посміхалися перехожим, наче це — найщасливіший день в їхньому житті.

Максим Нечипоренко — один з учасників Помаранчевої революції. Він потрапив на Майдан в листопаді 2004 року зовсім випадково, але за короткий час став тим, хто очолював рух.

Максим згадує, що він з друзями їхав у лазню, а потім вирішив заїхати на Майдан Незалежності, щоб подивитися на мітинг. Його відразу зацікавило, хто саме керує подіями. Як виявилося — такої людини не було. Тому Нечипоренко вирішив звалити все на свої плечі. Особливо важливими стали перемовини з силовиками та інші зустрічі.

Помаранчева революція також відрізнялася унікальною атмосферою. Важко підібрати слова, щоб її описати. Якщо комусь хотілося відчути, як це — бути частиною революції, варто було лише вийти на Майдан та побути серед людей хоча б якийсь час. І тоді ставало зрозуміло, що серед кольорів майдану можна виділити не лише помаранчевий.

Максим розповідає, що революцію можна було зрозуміти лише тоді, коли побудеш там. До оточуючих відразу змінювалося ставлення. Коли з’явилася інформація про призначення третього туру виборів, серед людей пройшла хвиля емоційного підйому, тріумфування. А саме головне, по словам Максима Нечипоренка, стало те, що всі зрозуміли — силового протистояння не буде.

Верховний суд призначив третій тур президентських виборів під натиском звичайного люду. По результатам переможцем став Віктор Ющенко. Обидві революції показали, що у боротьбі за вільний вибір в Україні перемагає демократія та народ. Проте з часом, на жаль, цінності Майданів починають розчинятися.

Про вічні цінності

Першою людиною, яка заговорила про втрачені цінності, став колишній політв’язень Кремля, Олег Сенцов. Найбільше запам’ятався його виступ в Маріуполі, де пройшов Форум Єдності. Він розповідав, що добре пам’ятає події тієї зими, коли люди спілкувалися один з одним спокійно, ввічливо, по-дружньому, чесно та відкрито. Усі 5 років, поки він був в’язнем в РФ, це допомагало йому триматися. Адже було розуміння того, навіщо боротися, навіщо ризикувати усім в Криму. Коли він повернувся на Батьківщину та побачив ситуацію своїми очима, то відразу зрозумів, що ті, хто боровся на Революції гідності, усе втратили. Позитивна атмосфера змінилася контрреволюцією ненависті. Колишній бранець з жалем констатує, що тепер люди стали агресивними, нетерпимими до будь-якої іншої думки, роздробленими.

Звичайно, Олег виділив і позитивні моменти, які сталися в Україні за сім років, що пройшли до Форуму Єдності. Проте багато людей перестали вірити в зміни на краще, повертається байдужість, яка була до того серед народу.

Революція гідності зробила людей єдиними. Але через декілька років після неї, за словами Сенцова, усе це кудись зникло. І тепер про події, які почалися 21 листопада 2013 року, мало хто згадує.

Олександр Світлицький також притримується такої думки. Він вважає, що втрата цінностей Майдану почалася через політиків, які дискредитували їх. А більша частина українців, на жаль, мають досить коротку пам’ять. Вони думають видуманими політиками гаслами, а не намагаються зрозуміти своєю головою. Це стало причиною поділу.

Та не всі втратили цінності Майдану з плином часу. Незважаючи на те, що вони «розчинилися» серед натовпу, їх відлуння все ще можна відчути. Якби не ці люди, то зараз російські війська могли вже стояти далеко за межами Луганської та Донецької областей.

Георгій Філімонов вважає, що не варто думати, що цінності Майдану втрачені назавжди. Так, при владі з’являються сили, проти яких стояли мітингувальники. На його думку, поки можна знайти людей, які готові боротися за справедливість, то жертви Революції гідності не будуть забуті. Якщо вам раптом спаде на думку, що Майдан стояв даремно, згадайте тих, хто там вмирав та продовжує вмирати на фронті Східної України. Максим також вважає, що дух обох Майданів неможливо відібрати у людей. Тому, щоразу, як буде з’являтися небезпека (від ворогів з-за кордону чи в самій Україні), українці точно піднімуться проти неї.

Піднімається ціна на пальне? Всі проковтнуть та підуть далі. Піде мова про внутрішню незалежність? Ось тоді всі побачать, наскільки сильний дух українців. Відчуття справедливості Майдану не зникне, адже вже виросло те покоління в країні, яке не буде закривати очі перед беззаконням. Саме такий підсумок додає Максим.

Людям потрібно щороку нагадувати, за що стояли Майдани. Адже саме вони привели країну на ту дорогу, якою ми прямуємо сьогодні. Хоча політика і далі намагається розмежувати українців, є те, що об’єднує нас в усі часи. Ми — український народ. У нас можуть бути різні погляди, повсякденні чи політичні вподобання та прагнення, але наша рівність в бажанні залишатися незалежними в своїй сильній державі.

Посилання