Хвороби імперії. Росія опинилась на порозі системної кризи

19 вересня 2013

Політика

• 13 січня 2023: В Шаані пройшов "Вечір вдячності українців"
• 6 січня 2023: Франція першою надасть Україні західну бронетехніку
• 18 червня 2022: Як компанії зі Швейцарії, Італії та Німеччини допомагають РФ виробляти зброю в обхід санкцій
• 11 квітня 2022: ЄС визначив дату переговорів про членство з Туреччиною
• 14 лютого 2022: Сергій Притула в Чернігові: "Чи можна залишатись поза політикою?"
• 1 січня 2021: В Україну повернулися дві жінки та семеро дітей, які перебували в таборах для біженців на території Сирії
• 30 грудня 2019: В рамках обміну на підконтрольну територію України повернулись утримувані окупантами військові та цивільні особи
• 8 вересня 2019: До України повернулися 35 в'язнів Кремля
• 25 квітня 2019: У Верховній раді проголосували за мовний закон
• 11 лютого 2019: У Києві та Одесі бажаючих підзаробити вивели на мітинг за неіснуючого кандидата
• 9 грудня 2018: Тривають протести Жовтих жилетів
• 27 серпня 2018: Віктор Медведчук керуватиме Музичною академією?
• 23 січня 2018: На сайті Білого дому з'явилася петиція про безвізовий режим з Україною
• 23 січня 2018: Суд забрав мандат у народного депутата "регіонала"
• 22 січня 2018: У Чернігові з нагоди Дня Соборності відбулась прес-конференція «Як об'єднати Україну»
• 2 грудня 2017: Сергій Лещенко зустрівся із чернігівцями
• 27 жовтня 2017: Каталонія проголосила незалежність
• 3 жовтня 2017: Вперше за шість років на Північний Кавказ знову ввели війська

Посилення агресивності Росії на пострадянському терені та міжнародній арені зумовлене наростанням системної кризи в самій РФ

У Росії дедалі помітнішими стають ознаки системної кризи. Негативні тенденції наростають у демографічній, етнорелігійній, економічній, політичній сферах. На цьому тлі очевидними також є криза ідентичності, провал регіональної політики Путіна та посилення відцентрових тенденцій на місцях

Клаптикова імперія

Чисельність етнічних росіян та інших європейських народів, які можуть бути легко ними асимільовані, стрімко зменшується, тоді як азійських спільнот – швидко зростає. При цьому вони не лише витісняють етнічних росіян зі своїх національних республік, а й дедалі активніше освоюють у пошуках роботи міста й околиці Центральної Росії, що призводить до поширення націоналізму та ксенофобії поміж титульного етносу. Лишається невирішеною проблема деколонізації, яка в сучасному цивілізованому світі відбулася ще в другій половині минулого століття, а в РФ не завершилася. Нещодавно поштовх для широкої дискусії в тамтешній пресі з цього приводу дала стаття відомого економіста Владіслава Інозємцева «Що робити Росії з Кавказом і Сибіром, щоб їх не втратити». У ній, зокрема, переконливо доводиться, що сучасна Росія все ще лишається колоніальною державою, яка не просто живе за рахунок ресурсів Сибіру, а й купує його ж коштом щедрими дотаціями лояльність північнокавказьких еліт. Наприклад, на землях за Уралом мешкає 20,3% жителів РФ, натомість вони забезпечили у 2012 році 68–75% усього експорту товарів із Росії та близько половини доходів федерального бюджету.

На цьому тлі набирає розмаху рух за розширення прав регіонів аж до конфедералізації РФ або створення фактично незалежних республік, зокрема на основі їхньої економічної та географічної специфіки, навіть у регіонах, де переважають етнічні росіяни чи значною мірою зрусифіковані люди іншого походження. Причому мотиви різні – від етнорелігійних особливостей до економічного сепаратизму, спричиненого надмірною централізацією фінансових ресурсів, або відверто колоніальної експлуатації, як у випадку Сибіру (котрий при цьому відчуває гострий дефіцит коштів на розвиток інфраструктури). Однак у сумі вони створюють ситуацію, схожу на ту, що вже існувала в Російській імперії та Радянському Союзі перед їх розпадом.

Безперечно, усі ці небезпечні для Кремля тенденції існують давно (хоч останнім часом і суттєво поглибилися), проте сьогодні вони особливо актуальні з огляду на прогнозоване зростання економічних проблем та дедалі хиткіші позиції режиму Путіна, особливо в столиці (що підтвердили останні вибори мера Білокам’яної, на яких за опозиційного кандидата Алєксєя Навального проголосувала майже третина москвичів). Тиск і маніпуляції під час виборів дають змогу утримувати ситуацію під контролем, однак нинішня російська влада дедалі більше втомлює і дратує найактивніший у соціально-політичному сенсі прошарок суспільства. А прогнозоване зменшення нафтодоларових надходжень до бюджету здатне змусити вийти на протести й широкі маси населення, переважна частина якого перебуває на утриманні держави і дотепер одержувала стабільні подачки від неї у вигляді підвищених пенсій та зарплат, а відтак усе ще демонструє лояльність до режиму.

Зброя замість вуглеводнів

Ці виклики змушують російське керівництво вкотре шукати нову консолідуючу ідею, здатну не лише відвернути увагу громадськості від наростання внутрішніх проблем, а й простимулювати економіку і водночас у популярний спосіб пояснити народу «тимчасове погіршення» рівня життя. І, схоже, для вирішення цього завдання воно не бачить альтернативи пошуку зовнішнього ворога та активізації зовнішньої експансії, передусім на пострадянському терені. Активно насаджується російсько-радянський культ армії та ВПК. Лише до 2020 року, як нещодавно заявив Дмітрій Роґозін, планується витратити $500 млрд на державні замовлення і ще мінімум $100 млрд на модернізацію виробничих потужностей військово-промислового комплексу. Ця бліда подоба «гонки озброєнь», яку свого часу вів СРСР із США, важлива тому, що в межах наявної «привласнюючої» соціально-економічної моделі, за якою розвивається Росія, путінський режим не має альтернативи ставці на ВПК та суміжні з ним галузі важкої індустрії, щоб бодай підтримувати стагнуючу економіку.

Енергетичний сектор переживає кризу, яка, найімовірніше, лише поглиблюватиметься під впливом останніх світових тенденцій, принаймні в найближчі 10–15 років. Потенціал нарощування фізичних обсягів видобутку та експорту нафтогазової сировини переважно вичерпано. А ставка на постійне і швидке (бодай на рівні динаміки 2000-х) зростання цін на неї не виправдовується у зв’язку з новими процесами у світі, які відбуваються останнім часом. З одного боку, навіть за нинішнього рівня цін з’явилися альтернативні джерела (сланцеві нафта і газ, газогідрати, розширення видобутку вуглеводнів у важкодоступних районах, де раніше це було економічно невигідно), які звужують нішу Росії на енергетичному ринку. З іншого – сповільнюються темпи зростання економік Китаю та Індії як основних факторів збільшення до недавнього часу світового попиту на сировину, зокрема енергетичні товари. Повноцінної ж заміни їм серед країн, що розвиваються, принаймні впродовж найближчого десятиліття, не очікується.

Вочевидь, без зміни соціально-економічної моделі РФ не знайти альтернативного джерела зростання економіки, окрім військово-промислового комплексу. Тим більше що йтиметься про збільшення випуску продукції «високотехнологічного машинобудування» і низки суміжних із ним галузей, які у свідомості досить широких кіл російського суспільства ще з радянських часів ототожнюються з потужністю та розвиненістю країни. До речі, аналогічним чином, тобто зробивши ставку на ВПК, першою вийшла з Великої депресії початку 1930-х років нацистська Німеччина, забезпечив високі темпи зростання в той самий час і сталінський СРСР. А те, що насправді подібна динаміка ілюзорна, більшість громадян відчують пізніше, адже їсти набої, їздити містом танками, літати на відпочинок чи у відрядження бойовими літаками або перевозити товари підводними човнами складно. Однак військові «високотехнологічні машини» за визначенням не здатні стати інвестиційними ресурсами для зростання економіки в перспективі.

Непосильна ноша

Розвиток ВПК лише збільшуватиме тягар для економіки, бюджету і в кінцевому підсумку життя переважної частини громадян, а отже, потребує потужного мотиватора, який має змусити їх не лише миритися з цим, а й підтримувати відповідний курс. Зважаючи на останні рішення і заяви російської влади, вона переконана, що його можуть визначати лише нова повномасштабна холодна війна, продовження нагнітання антизахідної істерії загалом та агресивніша експансіоністська політика. У цьому контексті ситуацію, яка нині спостерігається довкола Сирії, доцільно розглядати як своєрідний перелом у відносинах Росії та Заходу (див. стор. ). Вона має чіткі ознаки повернення до холодної війни зразка 1950–1980-х років і водночас очевидні відмінності від того охолодження, яке спостерігалося між Вашингтоном та Москвою раніше. РФ неприховано і навіть демонстративно підтримує режим Асада, постачає йому зброю, надає дипломатичну та військово-технічну підтримку. Натомість США, члени ЄС та навколишні країни Близького Сходу виступають на боці сирійської опозиції і навіть демонструють готовність до прямого воєнного втручання для ослаблення чи на віть повалення режиму Асада. Тобто ситуація зовсім інша, ніж під час операцій Сполучених Штатів та їхніх союзників у Югославії, Афганістані, Іраку, Лівії впродовж останніх 15 років, і водночас вона дедалі більше нагадує поведінку СРСР та США під час воєн у Кореї, В’єтнамі й Афганістані в 1950–1980-х.

Для сусідніх із РФ країн, а також тих регіонів, де в розвиток подій намагається втручатися Москва, «брязкання зброєю» створює суттєві ризики дестабілізації ситуації і загрози національній безпеці. Проте з погляду майбутнього самої Росії спроби Путіна розпочати другу холодну війну зі США і Заходом видаються малоперспективними й можуть мати зворотний ефект. Насамперед різко змінилося співвідношення потенціалів Сполучених Штатів та Росії не на користь останньої, не кажучи вже про пул їхніх дійсних чи ймовірних союзників. Якщо у 1980-му населення США становило 226 млн, а СРСР – 264 млн, то на сьогодні в Америці воно зросло до 317 млн і далі швидко збільшується, тоді як у РФ зменшилося до 143 млн і падіння триває. Зайве говорити про різницю в економічному потенціалі та продуктивності праці, яка за третину століття також змінилася не на користь Росії. Крім того, зараз не просто вже не існує підконтрольної Москві Організації Варшавського договору (ОВД), а й усі її колишні члени і частина колишніх республік самого СРСР – союзники США по НАТО. А для низки інших, як-от Україна, Молдова чи Грузія, інтеграція до Альянсу є безальтернативним шляхом із погляду гарантування національної безпеки та уникнення статусу буферної зони або й поля бою.

Крім того, Росія наразі абсолютно неприваблива як союзник для будь-якої держави. Жодна країна не прагне інтеграції до ініційованих нею структур із власної волі, а їх розширення відбувається лише завдяки поєднанню в тих чи інших комбінаціях економічного, безпекового чи політичного шантажу і тиску з боку Москви. Це добре ілюструє примушування Грузії відмовитися від вступу до НАТО у 2008 році, а також Вірменії, України та Молдови від асоціації з ЄС у 2013-му. «Союзниками» РФ переважно стають або її військові протекторати, створені на окупованих територіях пострадянських держав, як-от Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я, або диктаторські режими, що не здобули підтримки всередині країни й мають проблеми у відносинах із навколишнім світом (Милошевич у Югославії наприкінці 1990-х, Асад у Сирії зараз). Тоді як ЄС і НАТО привабливі для низки країн, які самі прагнуть інтегруватися туди. Причому це стосується навіть тих, які тривалий час вважалися «союзниками» Росії, як-от Сербія чи Вірменія.

Втягуючись за таких обставин у від початку непосильне протистояння зі США, а останнім часом і ЄС та не бажаючи відмовлятися від обраної соціально-економічної моделі Росії, Кремль наближається до ситуації, яка у 1980-х роках остаточно підірвала економіку Радянського Союзу і, як наслідок, призвела до «неочікуваного» як для самих його мешканців та еліт, так і для більшості іноземців розпаду СРСР. Причому проблема поглиблюється тим, що РФ перебуває фактично в цивілізаційній пастці, адже в неї немає успішного досвіду функціонування альтернативної моделі. А попередня спроба її впровадження чверть століття тому провалилася і завершилася реставрацією традиційної для Росії олігархічно-люмпенської системи з вельми умовним «правом власності», браком реального ринку та правової держави, деспотично-холопськими відносинами влади й суспільства. У цьому контексті можлива її трансформація з архаїчної імперії в пересічну національну європейську державу, вочевидь, буде вкрай болісною та потенційно небезпечною для сусідніх країн і світу загалом. Це повинен нарешті зрозуміти Захід, який завжди оцінював РФ у короткостроковій перспективі, а не з погляду стратегії. А Україна, своєю чергою, має позбутися комплексів щодо свого північного сусіда, які заважають зробити цивілізаційний вибір на користь Європи.

Джерела

• . «Хвороби імперії. Росія опинилась на порозі системної кризи». Тиждень.ua, 19 вересня 2013 року