Зустріч із французьким фотографом Еріком Буве у Києві

Матеріал з Вікіновин — вільних новин.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

10 травня 2014

Ерік Буве із перекладачем

У Національному художньому музеї України відбулася зустріч із відомим французьким військовим фотографом Еріком Буве. Перед будівлею музею та всередині діє експозиція світлин Буве із лютневих подій у Києві. Після перегляду презентації з його світлинами, відбулася розмова із аудиторією:

— Одразу хочу вибачитися за музику і підбірку, яку ви щойно побачили: робив її не я, а люди, які попросили у мене практично весь мій доробок щоб зробити цю презентацію для одного проекту. Мені трішки дивно, що ці люди обрали саме такі фотографії — якби презентацію робив я, то, природно, зробив би все зовсім по-іншому. Загалом, зараз я з позиції свого досвіду вже дивлюся на все інакше і залишив би лише відсотків 5 власного доробку.

Еріку, ви були у багатьох «гарячих точках» планети. Де для вас пролягає межа дозволеного для фотографа? Скажімо, є ця відома історія із світлиною вмираючої дівчинки. Що по-вашому можна знімати, а що ні?
— Якщо ви про випадок 1985 року у Колумбії, то я там був також…[1]
Це не суттєво, я питаю загалом.
— Щодо межі, то я самоцензурую себе у 50% випадків. Дуже багато побаченого я не фотографую і не демонструю, бо розумію, що такі фотографії лише принесуть глядачу тривогу. До широкої аудиторії доходять фотографії значно м'якіші ніж те, як все виглядає насправді. Адже фотографії мають не лише шокувати, а й викликати запитання, спонукати до думки.

Ви є визнаним військовим фотографом, ви бачили на власні очі багато конфліктів у різних країнах. Що спільного у всіх конфліктах, які ви бачили? Чим відрізнялися події в Україні?
— Усі конфлікти індивідуальні. У мене часто питають, на що були схожі події у Києві. Я відповідаю, що ні на що, адже ці події відбувалися тут, у вас. 20 лютого у Києві на моїх очах загинуло близько 20 людей. Мене вразило, що люди падали від куль мовчки, без криків — немов би вони помирали з гідністю. Такого я не бачив більше ніде.

Чи боїтеся ви, коли знімаєте під час конфліктів? Чи було вам страшно на Майдані?
(посміхається) Я ма́ю відповідати на це питання? (сміх в залі) Так, звісно, я боюся. Кожна нормальна людина боятиметься, коли навколо неї вмирають люди. Я боюсь, але мій страх залишається на рівні шлунку — я не даю йому піднятися до голови. …Можливо тому, у мене часто болить шлунок. (посміхається)

Чи отримували ви поранення під час зйомок у «гарячих точках»?
— Я би не хотів говорити про безпеку фотографа, я про це рідко говорю. Але в якості винятку скажу, що так, у мене були поранення. (показує чотири місця на тілі, зокрема на голові, нозі й спині) Загалом, мені пощастило більше ніж деяким моїм колегам, яких вже немає серед живих.

Чи думали ви змінити професію, стати кимось іншим крім фотографа?
— Я хотів би бути лише фотографом. Фотографування дало мені змогу бути при різних історичних подіях, зустріти дуже багатьох людей. Я був свідком подій у Києві 20 лютого, був при падінні Берлінської стіни, фотографував вихід Нельсона Мандели із в'язниці... Завдяки фотографуванню я пізнався з багатьма людьми з усієї планети. Цей маленький прилад у руках фотографа, ця фотокамера — як тире, що з'єднує різні частини речення. Фотоапарат з'єднує людей, цілі суспільства.

Ваш доробок можна умовно поділити на фотографії гармонії і фотографії війни. Як ви обираєте, коли фотографувати одне, а коли — інше? І як ви переключаєтеся між цими діяльностями?
— Зазвичай я обираю те, що мені цікаво у певний момент. Однак у 2011 році, коли я фотографував війну у Лівії, загинули двоє моїх товаришів, і я вирішив, що 2012 рік слід провести в мирі. — Так з'явилася серія фотографій із Burning Man Festival та інші фотографії про мир і любов.
Сюди ж я приїхав, бо це близько. Якби це відбувалося десь у Південній Африці чи Середній Азії, я би туди не поїхав. Але я розумів, що українці — це такі ж люди, як і французи. Я розумів, що події в Україні матимуть наслідки і для мене особисто.

Чи фотографуєте ви поточні події на Сході України?
— Як бачите, зараз я тут. Зараз у преси закінчились гроші. — Раніше було багато замовлень щодо фотографування певних подій. А зараз преса вже не має стільки коштів. Мені треба витрачати свої гроші на подорож задля фотографій, які я не певен, що зможу потім продати. Та й треба знати в які міста їхати, і невідомо де і коли відбуватимуться події.

(запитання із залу французькою) Чи могли б ви трохи розповісти про себе? Де ви народились? Де навчались? Чи одружений ви? Чи є у вас діти і т. д.?
— Не лякайтеся, я не буду на це відповідати так детально. (сміх у залі) Але, мені 53 роки. Я одружений, маю двох дітей, яким зараз вже за 20 років. Не отримав у своєму житті навіть диплом бакалавра.[2]

Чи брали ви участь у якихось конкурсах фотографії? Які ви отримали нагороди за свою кар'єру?
— Нагороди ніколи не є остаточною ціллю для мене. Тим більше, що нагороди це річ умовна: часом хтось отримує нагороду за певну світлину, а в тебе є точнісінько така сама. Але коли я був молодим, то активніше брав участь у конкурсах, і серед моїх відзнак є п'ять нагород World Press Award, дві Visa d’Or, приз Prix Bayeux-Calvados для кореспондентів війни та інші. Зараз я вже намагаюсь уникати участі в конкурсах.

Чому на фотографіях у цьому залі сюжети із колажами (чи подвійною експозицією), а на фотографіях зовні — репортажні фотографії?
— Фотографії під музеєм є прямолінійними, об'єктивними, а фотографії у цьому залі — більш суб'єктивні. Комусь більше подобаються одні, комусь — інші. Фотографії зовні люди здебільшого проходять швидко, а біля фотографій у цьому залі зупиняються, розглядають, міркують. Ці фотографії є інтелектуальнішими.

Ви самі зробили ці колажі?
— Звісно. Приміром фотографія з піаніно зроблена на барикаді на Грушевського: я сфотографував настроювача, а потім розвернувся на 180° і, не перекручуючи плівки, сфотографував правоохоронців, які стояли на пагорбі. А от фотографія із серцем вийшла випадково: я сфотографував стадіон Лобановського, на колоні якого висіло зображення серця, і забув перекрутити плівку. А потім сфотографував хлопця на барикаді і зображення наклалося на місце, де у людини серце. І дізнався я про цей кадр лише у Франції, коли проявляв плівку.

На Сході України журналістам зараз б'ють камери, обшукують їх, кладуть лицем в землю і беруть в заручники. Чи траплялися подібні випадки із вами?
— Звісно, але, знову-таки, я би не хотів говорити про безпеку журналістів — ми про це вже трохи говорили. Можу сказати так, що є відмінність між професійними фотографами і аматорам. Зараз у багатьох виникає враження, особливо із появою цифрової фотографії, що будь-хто може стати фотографом. Мені іноді кажуть: «Як вам пощастило, що ви там знаходились і зробили такі кадри». Але фотограф-професіонал розуміє, що слід бути готовим до всього: іноді обходитися без їжі пару днів, іноді пролежати десь довго в траві або піддатися якомусь насильству.

Примітки[ред.]

  1. Йдеться про Омайру Санчес, 13-літню дівчинку, яка загинула в пастці з води й уламків будинку в Колумбії після виверження вулкану Невадо-дель-Руїс в 1985 році. Ерік Буве також фотографував її. Саме завдяки своїй роботі в Колумбії Буве здобув своє перше міжнародне визнання.
  2. Примітка перекладача: у Франції дипломом бакалавра називають диплом, який дозволяє вступати у вищий навчальний заклад. Але екзамен для його отримання складний — не всі його здають.





Авторський репортаж
Це власний репортаж нашого репортера. Дивіться сторінку обговорення для детальної інформації.