Урядові будівлі залишені протестувальниками

Матеріал з Вікіновин — вільних новин.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

18 лютого 2014

Протистояння, що триває в Україні з листопада 2013, ознаменувалося в останні дні взаємними поступками сторін. Згідно з домовленостями про звільнення товаришів, у вихідні протестувальники розблокували рух на вулиці Грушевського та залишили адміністративні будівлі в Києві й областях.

Наприкінці січня був прийнятий закон «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування і покарання за участь у подіях, які мали місце під час проведення мирних зібрань» регіонала Юрія Мірошниченка. Він нібито гарантує безпеку від кримінальних переслідувань учасникам мирних акцій. Умовою введення його в дію було розблокування адміністративних будівель та деяких вулиць Києва.

Опозиція переважно не брала участі в голосуванні, маючи на меті власний проект закону, що передбачав звільнення протестувальників без будь-яких умов. Суть і спосіб прийняття закону Мірошниченка викликали негативну реакцію депутатів опозиції. Тому від початку існували сумніви щодо його здійснення.

На тлі двотижневого перемир'я в столиці Європейської революції, звучали скептичні думки щодо принципової можливості домовлятися з чинними господарями владних кабінетів. Зокрема, проти переговорів з різних причин висловлювались опозиційні політики, активісти (Анатолій Гриценко, Ігор Луценко) та речники представлених на Майдані та Грушевського організацій (Правий Сектор, Воля Народу). Леся Оробець назвала перемир'я та перемовини способом тягнути час для виснаження Єврореволюції[1]. Особливо ж ці сумніви підкріплювали дії міліції та прихильників Януковича проти активістів Євромайдану в Харкові, Криму, Донецьку, Дніпропетровську.

Також і законодавчий акт, покладений в основу нинішніх взаємних поступок, викликав нарікання експертів. По-перше, амністія розглядається щодо осіб визнаних винними у вчиненні злочину, в той час як учасники Майдану вважають свої дії виявом прямої демократії, спрямованим на захист своїй конституційних свобод. Далі, формулювання щодо категорії осіб, на яких поширюється амністія, сильно звужує коло тих, хто може розраховувати на безпеку[2] Висловлені й інші зауваження щодо закону Мірошниченка.

Коли я прочитав цей закон, мені на думку відразу спали факти з історії Другої світової війни, коли есесівці хапали мирних мешканців якого-небудь села і заявляли: якщо партизани нам не здадуться, ми вас розстріляємо. Закон про «амністію» — по-суті, те саме, тільки мова не про розстріл, а про тюрму…[3]

  • Політолог Андреас Умланд коментує абсурдність закону, вважає основною його метою придушення загальнонаціонального повстання, а щодо способу протягування законопроекту всупереч процедурам зазначає:

Це нагадує фарс. Але, на мою думку, це свідчить про слабкість влади.[4]

  • Юрист Дмитро Назарець вказує на ненадійність домовленостей із представниками Партії Регіонів:

    у нас зараз усе можливо. Особливо кримінальні провадження відкривати і закривати, абсолютно при цьому не піклуючись про дотримання закону.[5]

Термін відпущений на виконання вимог «закону про заручників» спливав у ці вихідні. Ще п'ятницю 14 лютого один із речників опозиційної партії Свобода і тезка автора закону, Ігор Мірошниченко заявляв, що звільнення з-під варти усіх активістів є обов'язковою передумовою будь-яких зустрічних кроків Євромайдану[6]. Таких заручників нараховували до 250. Більшість із них були відпущені під домашній арешт.

17 лютого Віктор Пшонка заявив про те, що Закон вступив в дію. Практично це означатиме, за його словами, звільнення від відповідальності 268 людей і закриття 108 проваджень[7]. За словами активістів проти них розглядається майже дві тисячі карних справ.





Джерела[ред.]

Примітки[ред.]