Урок багатовекторності, Віктор Андрусів, Інститут ДемАльянсу ім. Р. Шумана

Додати посилання
Матеріал з Вікіновин — вільних новин.

Історія української багатовекторності в зовнішній політиці змушує думати, що це вже фізична вада, яка не віддільна від нашої географії, незалежності та сусідів. Сподівання на рішучі зміни в зовнішній політиці після 2004 отримали те, що й мільйони інших сподівань – нічого. Україна продовжує інтеграцію в ЄС та НАТО, в СОТ, в чорноморське співробітництво, а паралельно в російський ВЕП, ГУАМ, і все інше, що вигадають північно- та південно-східні сусіди. І можна бути впевненим в тому, що завтра ми будемо продовжувати кудись інтегруватись (наприклад, в організацію енергетичного співробітництва), але так і не інтегруємося. Ці факти свідчать не про фізичні (географічні) вади – а про відсутність власної позиції. Колись Бісмарк, коментуючи розгублену позицію Прусії у Кримській війні, висловив найбільш влучне для сучасної України порівняння: «Прусія нагадує мені пуделя, який загубив свого хазяїна, і розгублено бігає від одного до іншого перехожого».

Разом з цим, багатовекторність, як це не смішно, одна з найстабільніших рис нашої держави. Для всього світу – це наша зовнішність, це наше ми. І, всім хто на нас дивиться зрозуміло, що ми самі не знаємо чого існуємо і як існувати. Українська незалежність не дала відповіді на ці питання, оскільки сама була перехідною мрією певного покоління.

Без сумніву, багатовекторність була «вродженою» вадою. Українські потуги початку 90-х мали своїм напрямом тільки одну річ – знищення РС, тоді, як інші суспільства несли в собі ідеї: економічного зростання, облаштування своєї держави, досягнення гідного представництва на карті світу та міжнародної відповідальності. Після розпаду політична еліта зрозуміла, що незалежність – не рай і не світле майбутнє, а небезпека катастрофи. Не маючи достатньо знань та в стані повної розгубленості еліта не запропонувала суспільству жодної філософії, жодної нової ідеології, жодної відповіді на питання про нашу особливість та роль для світу. Єдиним виходом стала інтеграція в ЄС, яка дала еліті вже готові категорії європейських цінностей, демократії, стандартів, ринкової економіки та багатьох інших непояснених суспільству та неадекватних для української реальності понять. Аргументами на користь вступу до ЄС стали «європейська» приналежність України та «європейський» рівень добробуту

Європейське шоу та прагматизм

Як це не дивно, але європейські поняття та категорії в українському суспільстві прижились. Ми можемо часто почути, що щось недемократично, не по-європейськи, європейського рівня, взагалі слово «європейський» в українському дискурсі дорівнює поняттям «якість» та «сучасність». Європейська освіта, європейський сервіс, політик європейського рівня – ці поняття викликають цілковите сприйняття суспільством, тоді якщо б замінити слово «європейський» на слово «японський», то це б викликало сміх. І справа великою мірою не в знанні чи незнанні ЄС та Японії: сумнівно, щоб звичайний українець дав пояснення європейським цінностям. Справа в тому, що за часів незалежності інтеграція в ЄС стала національною ідеєю еліти та великої частини інтелігенції. Важливо, що вона не була такою в момент боротьби за незалежність.

Засвоєнню європейських категорій на рівні політичної еліти, а в подальшому і суспільством, сприяла особливість їх виникнення. Українська незалежність співпала з важливим поворотним моментом в історії ЄС – початком політичної інтеграції, або початком творення європейської держави. Потреба легітимізувати ці ідеї в суспільствах країн-членах вимагали створення ідеологічних засад європейської ідентичності та спеціальних дискурсів їх поширення. Мова йшла про ідентичність, яка не випливала з історії або її інтерпретації. Так в публічних дискурсах почали все частіше лунати вислови про спільну європейську долю, європейський спільний дім, цивілізаційний простір, європейські цінності тощо. Поширення ідеї європейської ідентичності мало викликати відчуття приналежності до спільної цивілізації в націях країн-членів, посилити політичні інститути ЄС, фактично створити нову націю. При чому, творення нової ідентичності не вступало в конфлікт з старою національною, кожної країни окремо, оскільки європейська ідентичність є не наднаціональною, а позанаціональною. По-суті вона несе в собі цінності громадянської політичної культури, тоді як національна – традиційної, етнічної. Розроблені категорії втілювались у важливих документах, деклараціях, хартіях, пропагувались дискурсивним та інституційним шляхом. Без сумніву, вони виявились успішними для ЄС, який за останні 15 років отримав вражаючий політичний вплив на країни-члени, а зважаючи на останні домовленості в Лісабоні спромігся побороти проблему неприйняття Конституції. Схоже, що успіхи політичної еліти Союзу вийшли далеко за його межі, і європейцями почали вважати себе не тільки населення країн-членів.

Українська еліта початку незалежності стала жертвою європейського шоу. Всі категорії та ідеї, які пропагувались в ЄС за своїм змістом були універсалістськими, однак, стосувались виключно країн ЄС. Універсалізм був необхідною умовою виходу за межі національної свідомості, національних конфліктів, якими була пронизана історія європейського простору. Цінності запропоновані європейською елітою не були суто європейськими, це був універсальний гуманізм, який міг бути поширений на будь-яку країну навіть за межами континенту. Проте в середині ЄС, цей гуманізм був глибоко прагматичним і переслідував конкретні політичні цілі. Для інших же це було шоу торжества демократії і прав людини. Не маючи альтернативи, українська еліта ангажувалась в це шоу і розпочала творити державу, щоб інтегруватися в ЄС.

Різниця полягала тільки в тому, що європейці робили шоу на значних економічних успіхах, а українці вирішили робити його для цього. Шоу настільки вплинуло на розвиток держави та суспільства, що європейська інтеграція стала майже єдиним шляхом досягнення добробуту. Насправді, ж інтеграція є похідною від добробуту. ЄС будувався на економічній основі, і експертний економічний розрахунок давно рутинізувався в політичну практику всередині інститутів. Пріоритетними завданнями ЄС завжди були економіка та безпека. Ці складові завжди вимірюють будь-який політичний крок європейських політиків. Ті, хто повірив в маніфест демократії та гуманізму за межами ЄС обдурили себе, оскільки їх це не стосувалось. Українці вже не раз отримували уроки від Союзу, особливо в питаннях Росії та енергоресурсів. І ображені коментарі лобістів європейської інтеграції в Україні, тільки викликали здивування в європейських політиків.

Погляд ззовні

Вибравши своїм пріоритетом не усвідомлену та непогоджену з ЄС перспективу Україна заплутала себе в безкінечних міжнародних впливах та протистояннях. Замість того, щоб облаштувати національну економіку та зміцнити міжнародні позиції, сформувати свій вплив на глобальний розвиток, політична еліта вирішила поставила пріоритетом інтеграцію в Союз, при чому мотивація була виключно меркантильною. Ми нічого не несли в Європу, ми тільки хотіли все взяти. Європейський прагматизм не міг цього прийняти.

Важливо, що попри успішну популяризацію європейської інтеграції (60% підтримки), в Україні надзвичайно рідко популяризуються бачення самих європейців та їх ставлення. З інформаційних сюжетів та візитів європейських політиків складається враження, що ЄС дуже переживає за демократію в країні та її економічний розвиток. Однак, якщо проаналізувати європейську зовнішню політику, то стосунки з Україною зовсім не відрізняються від стосунків з Африканськими та Латиноамериканськими країни. І значно гірші ніж балканські. Ще більше здивувань викличуть позиції європейських політиків, які не можуть зрозуміти чому Україна від них вимагає дати вступу, коли її вступ взагалі не розглядають як вирішений. А вже холодним душем стануть заяви, що Україна така ж європейська країна як і Туреччина. В європейських політиків своє бачення карти Європи.

Виходить, що ми йдемо куди нас не запрошували, і де точно не чекають. Такий шлях мав значні негативні наслідки на розвиток держави. Еліта розглядала європейську інтеграцію як швидкий спосіб вирішення проблем, тоді як відсутність підтримки інтеграційних прагнень від ЄС та бездарне управління фактично пустили суспільство на самотік. Хаос, невизначеність та багатовекторність перетворили нас на периферію, яка сподівається, що хтось її забере. Пошук такого власника призвів до того, що Україна інтегрується всюди куди можна з одним й тим самим результатом. Ще нічого не отримавши від ЄС, ми віддали йому більше ніж можна. І хоча ми не маємо депутатів в Європейському парламенті, його рішення мають для нас особливу силу. Для чого ЄС інтегрувати Україну, якщо вона й без того все робить?

Самі собі винні

Європейське шоу замилило очі бездарній українській еліті, і вона не змогла побачити європейський прагматизм. Інтеграція мала передбачати чіткі торги: що у вас є таке, що нас цікавить. А насправді, вона була «самопродажем» без попиту. В будь-яких економічних та політичних умовах Україна завжди мала чим торгуватися з ЄС. І це одне з двох прагматичних питань: безпека. Так, саме наш потенційний внесок в європейську політичну безпеку та стабільність міг би служити важливим аргументом. Однак, тепер ми втратили можливість його використання. Зростання Росії та активізація її зовнішньої політики, змістили акценти з України. Тепер свою безпеку ЄС обговорює з Путіном, а не з «невдахами», які розповідають їм про трипільців, Київську Русь, козаків і не можуть виконати жодне взяте зобов’язання. Україна стала областю, яку в чергове будуть ділити на сфери впливу. Не виключено, що це стане наслідком вирішення проблеми Косово, яке загрожує черговою нестабільністю ЄС. Росія погодиться на незалежність Косово, в обмін на відмову ЄС від членства України та Грузії. В кращому для нас випадку домовляться тільки про Грузію.

Для багатьох українських політиків відмова від інтеграції в ЄС означає інтеграцію з Росією. Така позиція свідчить про те, що наша багатовекторність убила самих нас. В гонитві то за одним, то за іншим, ми забули про себе. Навіщо ми незалежні? Це питання викличе конфуз в кожного громадянина України. Ми втратили гідність, яка є основою будь-якої незалежності. Коли суспільство почувається достатньо гідним, щоб говорити з позиції рівних – воно стає незалежним. Ми ж отримали незалежність і намагаємося обміняти її на примітивні матеріальні вигоди: європейські зарплати або дешевий газ. Міжнародна політика – це поле прагматизму та силових стосунків. А сила суспільства не в розмірах території та кількості людей, а в почутті гідності та рівності. Українське суспільство повинно оцінити себе не з позиції драматичної історії, а з позиції свого потенціалу на майбутнє, з позиції свого можливого внеску загальнолюдський розвиток. І якщо сьогодні в нас немає кращих альтернатив ніж інтеграція в ЄС, то починати її треба з прагматичної рівноправної політики.


Стаття на сайті ВМГО Демократичний Альянс

Отримано з https://uk.wikinews.org/w/index.php?title=Урок_багатовекторності,_Віктор_Андрусів,_Інститут_ДемАльянсу_ім._Р._Шумана&oldid=41630