Перейти до вмісту

70 років від народження Василя Стуса. Літературний вечір в Одесі

Матеріал з Вікіновин — вільних новин.

Одні народжуються, щоб просто жити, а інші, як писав В. Стус, щоб "...тут на Великій Україні стати горлом обурення і протесту. Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають, яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас".

8 січня 2008 року Україна святкувала недожитий сімдесятирічний ювілей свого вірного сина – талановитого поета, блискучого перекладача та літературознавця, а ще – безкомпромісного та безоглядного правдолюба Василя Семеновича Стуса.

Пройшло 28 років з того часу, як Василь Стус залишив цей світ, і весь цей час пам’ять про нього живе в серцях людей. Саме тому така подія, як річниця з дня народження поета не могла не звернути до себе уваги членів Одеського обласного осередку "Демократичного Альянсу". Інтелектуальний форум "Україна ХХІ сторіччя" організував панахиду за поета в церкві Різдва Христового Українського патріархату, ми ж, в свою чергу, після того підготували невеличкий літературний вечір. Кожен з присутніх членів осередку читав по одному з віршів великого поета, а в проміжках ішла коротка розповідь про життя Василя Стуса. Особливий настрій створили пісні на його слова "Ні на що не нарікай з печаллю", та "Пісня на одній струні. Прощай, Україно!". А від запису вірша "Осліпле листя" голосом самого поета, сльози стали на очах у присутніх.

Василь Стус не дожив місяця до отримання Нобелівської премії, він не дожив 6 років до "падіння" держави, яка була для нього карцером, не дожив він і до того, щоб назвати Україну незалежною, щоб ступити на її землю не зрадником, а героєм. Проте, на те він і був поетом, щоб бачити те, чого не здатні побачити інші. Він жив вірою та надією, він мучився і терпів усі страждання. Василь Стус помер далеко від України в одиночній камері табору суворого режиму в с. Кучино, Пермської обл. Проте, смерть не була одним з його страхів. А кредом його життя стали наступні слова:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Людина жива доти, доки про неї пам’ятають. Геній Василя Стуса не забудеться в серцях людей. Він житиме у віршах, в піснях, в спогадах, а також – його вогонь буде палахкотіти в очах тих, хто вірить в Україну, її народ та її майбутнє!


Стаття на сайті ВМГО Демократичний Альянс